Одного разу, коли зірки, які палають над Донбасом, стануть свідками закінчення війни, ми в тиші пригадаємо міста, які змінили країну. І події, що змінили людей. А сьогодні, у річницю повномасштабного вторгнення, ми наважуємося згадати й поділитися тим, що зазвичай лишається всередині. Ми згадуємо відчуття. Тишу. Страх. Втрати. І ту внутрішню зміну, яка сталася з кожним. Історія бучанського колективу сервісного центру МВС розпочалася наприкінці 2015 року – коли просторі та сучасні центри прийшли на заміну тодішнім МРЕВ. Відтоді невеликий, проте дружній колектив центру, щодня з посмішками зустрічав відвідувачів, надавав послуги та не залишав жодного питання без відповіді. Але. На початку страшного 2022-го наш колектив сервісного центру МВС у Бучі пережив окупацію. Це були занадто довгі місяці в окупації. Хтось залишався без зв’язку з рідними й жив у постійному очікуванні короткого повідомлення «ми живі». Хтось чув постріли так близько, що ті звуки ще довго поверталися у пам’яті навіть після звільнення міста. У когось в домі оселилися окупанти, хтось – втратив житло. А хтось, попри страх, допомагав іншим – волонтерив, підтримував студентів, котрі не встигли виїхати з гуртожитку, шукав ліки й продукти для сусідів. Це був час, коли тиша ставала гучнішою за вибухи, а невідомість стискала груди сильніше за холод. Час, у якому кожен проживав свій внутрішній злам. «Війна раптово заполонила пронизливе холодне повітря того страшного 2022-го. А чобіт окупанта занадто швидко увійшов до осель мирних українців, і практично всі наші працівники опинилися в окупації. Згодом, комусь вдалось евакуюватися, хтось – перебував тут до останнього. Кожного дня, попри все, зранку та ввечері я телефонував працівникам – важливо було почути голос на тому кінці слухавки. Знаєш, в мене тоді такий листок був…я ставив позначки хто взяв слухавку, а хто – ні. І щораз, коли в слухавці була тиша я подумки себе переконував: це просто поганий зв’язок, вони просто в укритті тому не відповідають…завтра обов’язково я почую: “добрий день, Григоровичу. Ми живі”. І так і було! Вірити до останнього, попри все – це те, що мені закарбувала війна», – пригадує у розмові начальник сервісного центру МВС № 3247 Олександр Намоченко. У ті дні й справді підвали ставали укриттями. Колеги згадують, як носили туди ковдри, воду, документи, як слухали новини з переривчастим зв’язком і вчилися розрізняти «вихід» і «приліт» лише за звуком. «Ми сиділи в укритті годинами. Було холодно, темно та страшно. Але найважче – невідомість. Коли над тобою гуркоче, ти раптом дуже чітко розумієш цінність простих речей: світла, тепла, голосу мами в телефоні. Ця війна навчила мене не відкладати життя на потім. Цінувати людей поруч і говорити важливе одразу», – ділиться спогадами адміністратор Ольга. Інший наш колега – Володимир – тривалий час залишався в університеті разом зі студентами, які не встигли евакуюватися. Під час бомбардувань він, разом зі своєю дружиною та викладачами ВНЗ, був поруч із ними – допомагав організувати побут у сховищі, підтримував, коли паніка накривала хвилею а вибухи ставали нестерпними. «Там були зовсім юні хлопці й дівчата. Вони дивилися на мене і чекали спокою в моїх очах. Я не мав права на розгубленість. Війна змінила мене тим, що я навчився бути опорою навіть тоді, коли самому страшно. Ти просто робиш те, що маєш робити – для інших», – говорить він. Дехто з колег повернувся до зруйнованих будинків. Розбиті вікна, понівечені стіни, сліди від снарядів – замість звичного домашнього затишку. «Я довго не могла зробити крок. Здавалося, що це не мій дім, а декорація до чужої біди. Війна змінила мене тим, що я більше не прив’язуюся до речей. Дім – це не стіни. Дім – це ті, хто живі», – тихо каже колега. А от у будинку одного з наших працівників певний час жили окупанти. Варили їжу на його кухні, спали в його ліжку, ходили у взутті по килимах. Стіни, на яких висіли сімейні фото, були обмальовані й подряпані. Речі – перевернуті, розкидані, зламані. Те, що роками створювалося як простір любові й безпеки, було спотворене чужою присутністю. «Коли я повернувся, я довго стояв на порозі. У хаті було тихо, але ця тиша була чужою. Вони залишили після себе бруд, написи на стінах, зіпсовані речі. І відчуття, ніби хтось без дозволу вліз не просто в дім – у саме серце. Це ненормально. Так не має бути в цивілізованому світі. Але ця війна навчила мене одного: дім можна відбудувати. Речі – купити знову. А гідність і пам’ять про те, хто ти є, – знищити неможливо», – говорить Олег. Є й історія колеги, який узяв до рук зброю. Ще вчора – звичайна робота, звичний ритм, плани на весну. А потім – рішення, яке не обирають серцем, але приймають совістю. Коли стало зрозуміло, що місто потрібно захищати, він став поруч із тими, хто боронив Бучу від загарбників. «Я довго не міг повірити, що це відбувається з нами. Що це не кадри з фільму, а моя вулиця, моє місто. Але коли війна приходить у твій дім – ти або ховаєшся, або стаєш на захист. Війна змінила мене тим, що прибрала всі сумніви. Залишила тільки відповідальність», – говорить Микола. Вулиці, якими колись ходили до магазину чи на роботу, перетворилися на лінію спротиву. Розбита техніка, чорний дим, тиша після бою – тиша, яка більше не була мирною. Він каже, що саме там остаточно зникла наївна віра, що «якось мине». «Коли бачиш спалені машини й понівечені будинки, розумієш: це не просто війна десь. Це війна за кожен метр твого дому. Вона змінила мене тим, що я перестав сприймати свободу як щось гарантоване. Її треба виборювати і втримати», – додає він. Побут під час окупації був простим і жорстким. Готували їжу просто неба, ділили між собою останнє. Вчилися жити в постійній напрузі, де кожна хвилина могла змінити все. «Ти сидиш із металевою мискою в руках, їси гарячу кашу й раптом думаєш – яке це щастя, що вона взагалі є. Війна змінила нас тим, що навчила цінувати елементарне. Теплу їжу. Тихий вечір. Можливість просто бути живим», – пригадують колеги. А найсильнішим став момент повернення. Обійми родини – міцні, довгі, мовчазні. У цих обіймах було більше слів, ніж у будь-якій розмові. «Коли я побачив своїх, у мене підкосилися ноги. Я обіймав їх і розумів: усе, що я робив, було заради цього. Війна змінила мене тим, що я більше не відкладаю любов на потім. Я знаю, наскільки крихким є завтра», – насамкінець додав Микола. Коли Бучу звільнили, місто виглядало інакше. Зранене. Спустошене. Але живе. Самому приміщенню сервісного центру МВС №3247 відносно «пощастило» – у той час, як сусідня будівля згоріла вщент, нам вдалося відбутися лише розбитими вікнами та пошкодженнями від уламків. А саме повернення до роботи наших колег не було «звичайним відкриттям після перерви». Поступово відновлювали процеси, налагоджували зв’язок, приймали перших відвідувачів. У кожного – своя історія. Хтось втрачав авто, хтось документи, хтось – дім. І в кожному погляді читалося більше, ніж просто запит на послугу. У ці моменти сервіс став чимось більшим, ніж адміністративна дія. Він став точкою опори. Знаком того, що держава тут. Що життя триває. Що навіть після найтемніших сторінок можна почати відновлення. «Ми почали говорити тихіше й уважніше слухати. Стали обережнішими у словах і значно чутливішими до болю інших. Дивлячись в очі відвідувачам, ми розуміємо, що за стриманістю може ховатися пережите, за різкістю – втома, а за мовчанням – втрати, про які не кожен готовий сказати вголос”, – говорить начальник центру Олександр Намоченко. Окупація змінила кожного. Додала сивини, навчила цінувати тишу без вибухів, прості ранки, можливість планувати час. Але водночас зміцнила відчуття спільності. Колектив став не просто командою – а спільнотою людей, які пройшли через одне з найважчих випробувань разом. Сьогодні сервісний центр МВС у Бучі працює як і колись. Приймає громадян, надає адміністративні послуги, допомагає відновлювати документи, складати іспити, реєструвати транспорт. Ззовні – звична робота. Усередині – досвід, який неможливо забути. Війна змінює людину зсередини. Ці зміни не завжди помітні зовні, але вони глибокі й незворотні. Ми досі є собою. Але ми уже інші. Історія опублікована в межах інформаційної кампанії МВС «Інші ми», що присвячена глибокій внутрішній трансформації кожного за роки війни. Через особисті історії ми розповідаємо про спільний досвід і силу, що безповоротно змінили українське суспільство. А які зміни ви бачите в собі? Діліться власними історіями трансформації.   #інші_ми

Є досвід, який не вміщується у резюме. Є тиша, яка гучніша за слова. І є зустрічі, що потрібні не для звіту – а для серця. До того ж, часом, щоб сказати найважливіше, не потрібні мікрофони – достатньо кола своїх людей і чашки гарячого чаю. У сервісних центрах МВС Київщини та Чернігівщини відбулася неформальна зустріч з адміністраторами-ветеранами. Без офіційних промов і сценаріїв – лише щирі розмови, спогади й тиша між словами, яка говорить більше, ніж будь-які формулювання. Це була зустріч про повернення. Про адаптацію до цивільного життя. Про нову роль після війни – не менш відповідальну, але вже в іншій площині. За плечима наших колег – різні підрозділи, різні історії, різний досвід. Але одна спільна реальність – війна, що назавжди змінила життя. Сьогодні вони працюють адміністраторами. Зустрічають відвідувачів, допомагають з послугами, пояснюють, підтримують. І в цій, на перший погляд, звичайній роботі – багато внутрішньої сили. «Повернення до цивільної роботи – це окремий етап. Важливо відчувати, що ти потрібен. Що твій досвід цінують не лише словами. Цінно, коли тебе не сприймають як “ветерана для звітності”. Коли бачать у тобі фахівця. Людину. Колегу», — поділився один із ветеранів, Євгеній. У неформальній атмосфері говорили про складнощі, про підтримку родин, про те, як важливо мати колектив, який не ставить зайвих запитань, але завжди підставляє плече. І про те, як змінюється сприйняття звичайної роботи після пережитого. «Тут інший фронт – фронт людяності. І дуже цінно, коли колектив підтримує не з обов’язку, а по-справжньому», – зазначив адміністратор-ветеран Андрій. [metaslider id="25668"] Для нас такі зустрічі – не «галочка» у плані заходів. Це можливість почути, підтримати, бути поруч. Бо люди, яких ми запрошуємо до команди, – це не лише фахівці. Це особистості з досвідом, який заслуговує на повагу. «Це про увагу і відповідальність. Про щире бажання бути поруч із людьми, яких ми запрошуємо до команди. Тим паче – з ветеранами. Ми вдячні за їхню службу. Але вдячність – це не лише слова. Це середовище, у якому комфортно працювати. Це підтримка. Це повага щодня. Бо за стійкою сервісного центру МВС – не просто адміністратори. Це люди, які знають ціну миру. І саме тому людяність у сервісі для них – не стандарт, а внутрішній принцип», – додав начальник регіонального сервісного центру МВС в Київській та Чернігівській областях Сергій Петров. Ми вдячні нашим ветеранам за захист країни. І так само відповідально ставимося до їхнього шляху після служби – створюючи середовище, де можна працювати, розвиватися й відчувати: тут тебе цінують. Нагадуємо, що ветерани та ветеранки можуть скористатись інформаційним ресурсом «МВС: Твоя підтримка». Він містить інформацію про повний перелік послуг, які можуть отримати ветерани, поранені військовослужбовці та працівники органів системи МВС, звільнені з полону і їхні родини.  Також можна скористатись цифровою платформою Ветеран PRO, яка розроблена для ветеранів, ветеранок і їхніх родин, де зібрано всю інформацію про пільги, програми, послуги та можливості в одному місці.

У лютому 2022-го, на початку повномасштабного вторгнення, Київщина стала щитом для столиці. Хтось тримав оборону на блокпостах, хтось вивозив людей з-під обстрілів, хтось ішов у бій, не знаючи, що буде завтра. Так крок за кроком війна залишила сліди на тілі – у вигляді шрамів. І в серці – у вигляді втрат, які не загоюються і не лікуються.  Та водночас вона відкрила в людях щось дуже справжнє – вірність, гідність і готовність бути потрібним далі. Уже в іншій формі. Уже в іншому строю. Історії Євгенія та Миколи – наших адміністраторів – різні. Але вони переплітаються Київщиною. Тими самими містами, тими самими днями оборони. І сьогодні – однією командою сервісних центрів МВС Київщини. Військовий шлях Євгенія розпочався в лютому 2022-го. Тоді він обрав шлях добровольця, доєднався до 95-ї бригади та став на захист пристоличного регіону. Такий же вибір – добровольцем долучатися до українського війська – ранком 24 лютого 2022 року робить і Микола. І так само, як і Євгеній, Микола разом із побратимами стає одним із «щитів» Київської області. Щоправда, тоді – під час бойових дій – чоловіки були в різних бригадах і не знали один одного.  Микола бере участь в оборонних і наступальних операціях, допомагає евакуйовувати мирних мешканців, працює під постійними обстрілами. А згодом – бере участь в розвідувальних заходах в Бучі. 24 березня під час артилерійського обстрілу він отримав поранення. Але не покинув Ірпінь і Бучу до повної деокупації. Проте, травми не дозволили продовжити чоловіку бойову службу. Почався шлях реабілітації і пошуку себе в мирному житті. Складний шлях був і у Євгенія – під час оборони Київщини, він потрапив до російського полону. Перші кілька днів його утримували на території України, потім – білорусь, згодом перевезли до росії. Про перебування в російських СІЗО військовослужбовець згадує уривками. Каже: після полону, страшних тортур і психологічних знущань пам’ятає не все. А деякі моменти взагалі згадувати не хочеться. Загалом його утримували 22 місяці в російському Курську, Таганрозі та Борисоглєбську. В останньому перебував найдовше – понад півтора року. Звільнили захисника у січні 2024-го – під час одного з найбільших обмінів полоненими. Далі – реабілітація. Відновлення. Повернення до життя. Про свої відзнаки чоловіки говорять сором’язливо. Однак саме вони красномовно показують бойовий шлях військових. До прикладу, Микола нагороджений нагрудним знаком «За відвагу в службі» та державною нагородою «За бездоганну службу» ІІІ ступеня. Євгеній – відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «За незламність». Проходячи реабілітацію, військові натрапляють на новину про набір до сервісних центрів МВС, де запрошували колишніх військових. Це одразу привернуло їхню увагу, тож не вагаючись вони вирішили випробувати свій шанс. Співбесіди, успішне стажування і сьогодні вони – частина нашої команди. Євгеній – з літа минулого року, Микола доповнив нашу команду  наприкінці 2025-го.  «Тут, я відчуваю, що можу бути корисним так само, як на фронті. Кожен день, допомагаючи людям, я розумію: служити – це не лише у війську. Мені тут круто, бо моя робота має сенс і робить життя людей трішки легшим. А ще, я знаю ціну часу. І ціну підтримки. І я щасливий, що тут, в сервісних центра МВС Київщини це відчувають», – додає наш колега Микола. Обоє наших колег уже пройшли навчання в НАВС, щоб у майбутньому приймати і практичні іспити. Сьогодні ж їх можна побачити у сервісних центрах Київщини, де вони стримано, але з усмішкою зустрічають відвідувачів і бажають їм успіху. І завжди кажуть от те щемливе «дякую» тим, хто носить військову форму. «Ми завжди підтримуємо наших військових: надаємо пріоритетні послуги, організовуємо виїзди, допомагаємо там, де це потрібно. І особливо раді, що тепер Євгеній та Микола з нами в команді. Запрошуємо всіх ветеранів долучатися – ваш досвід, відданість і мужність важливі для нас», – додає начальник регіонального сервісного центру МВС у Київській та Чернігівській областях Сергій Петров. Колись вони разом захищали Київщину. Сьогодні – разом працюють тут. Без зброї, але з тією ж відповідальністю. Без бронежилетів, але з тією ж гідністю. І ми щиро пишаємося, що в команді сервісних центрів МВС Київщини та Чернігівщини є ті, хто знає справжню ціну стійкості й життя. Нагадуємо, що ветерани та ветеранки можуть скористатись інформаційним ресурсом «МВС: Твоя підтримка». Він містить інформацію про повний перелік послуг, які можуть отримати ветерани, поранені військовослужбовці та працівники органів системи МВС, звільнені з полону і їхні родини.  Також можна скористатись цифровою платформою Ветеран PRO, яка розроблена для ветеранів, ветеранок і їхніх родин, де зібрано всю інформацію про пільги, програми, послуги та можливості в одному місці.